Електронна пошта 1980-х припускав текст найдавніших протоколів: рядки друкованих символів, жодних байтів вище 127, жодного сирого бінару. Додатки — зображення, виконувані файли, архіви — просто не могли подорожувати. Розв'язання мусило говорити мовою каналу: переписати кожен байт друкованим текстом.
Стандарт MIME Натаніеля Боренштейна — створений, щоб пошта несла багатий вміст, — визначив родину «кодувань передачі вмісту» й обрав 64 символи як золоту середину: досить багато, щоб overhead був малим, і досить мало, щоб оминути всі символи, які шматували шлюзи. Специфікація MIME 1996 року (RFC 2045) зафіксувала точний алфавіт — і Base64-додатки почали затоплювати скриньки.
Стандартизоване, Base64 вибігло з поштової скриньки. Data URL
вбудовує зображення в стилі; JWT-токени несуть JSON-навантаження
секціями Base64; бази даних, логи й API зберігають бінарні бриди як
текст. RFC 4648 (2006) звів родину базових кодувань докупи й
формалізував варіанти — включно з URL-безпечним кузеном, що міняє
+ і / на - та _.
Кожне покоління наново відкриває ту саму помилку: побачити вихід Base64 і назвати його шифруванням. Це форма кур'єра, а не бронежилет — кодування існує, щоб дані пережили дорогу, і воно з такою ж легкістю розгортає себе на прибутті. Цей сайт тримає його в компанії справжніх шифрів саме для того, щоб різницю було неможливо не помітити.