1553 року Джован Баттіста Беллазо опублікував шифр, який світ пізніше перейменував на честь Віженера: таблицю перемішаних абеток, узгоджену ключовим словом, з легкою для запам'ятовування ключовою фразою. Беллазо також запропонував сильніший трюк — використати саме повідомлення, щоб продовжити ключ. Цей варіант — найстаріший відомий автоключ: ключ, що ніколи не повторюється, бо росте разом із текстом, який шифрує.
1586 року Блез де Віженер описав у своєму Traicté des chiffres конструкцію з автоключем: затравкова літера запускає потік ключа, а сам відкритий текст його продовжує. Іронія історії: шифр, що носить ім'я Віженера — проста схема з ключем, що повторюється, — це не те, що він описав; а те, що він описав (автоключ), не носить чиєогось імені. Повну історію плутанини з авторством дивіться на сторінці історії Віженера.
Автоключ справді стійкіший до атак на пошук періоду, що вбили схему з повторюваним ключем — але він крихкий у польовому вжитку. Кожна помилка передавання псує ключ від цього місця далі, відправник і отримувач мають іти нога в ногу, а одне вгадане слово розкручує повідомлення зсередини. Дипломати й армії XIX століття здебільшого віддавали перевагу системам, які псуються поступово.
Ідея відмовилася вмирати. Потоки ключа, що живляться повідомленням (або шифртекстом — у спорідненій формі автоключа на шифртексті), повернулися в машинну криптографію і в проєктування сучасних потокових шифрів — загальний принцип, що потік ключа має бути непередбачуваним і ніколи не повторюватися, це рівно те, на що Беллазо натрапив 1553 року, за чотири століття до часу.